Одна моя телевізійна колега минулого літа створила групу в “Фейсбук”, в якій запропонувала дарувати непотрібні речі. Це спрацювало якимось феєричним ефектом розхламлень гардеробів. За місяць учасників групи стало понад вісім тисяч. Людоньки розбирали завали гаражів, комори будинків, захламлені балкони. Даруючи кавоварки, біжутерію, парфуми, які набридли, сукні, які «не личать до кольору очей», словом усе, що більше не стане їм в нагоді.
Соцмережі точно вловлюють дух часу. Це радар настроїв населення. Пам’ятаю, як в 2014-2015 рр в часи панічного тремору гривні, і обвалу продажів люксового сегменту одягу, киянки організовували брендові барахолки Гуччі-Версаче. А скромніші за доходом продавали іграшки і одяг своїх дітей на пару гривень дешевше ніж в магазинах. Модель Епохи споживацтва, яку пророчили маркетологи, раптом в окремо взятій країні перестала працювати. Люди стояли в чергах за б/у, бо невідомо що принесе день майбутній. З точки зору свідомого споживання і екології — це прекрасна модель. Аби ж позбавитись лише сорому, що «це ж не нове, а б/у»)))
Якось у Базелі я була в гостях у сім’ї, з достатком вище середнього. Жінка займалась захистом прав працюючих в Швейцарії жінок, її чоловік — начальник якогось там департаменту на фабриці годинників. Влітку вони жили в затишному будинку в Базелі, на літо переїжджали в свій особняк на Сицилію, оточений власними виноградниками та оливковими плантаціями. Так от, вразили мене дві речі. Перша. Їх сім’я не мала жодного автомобіля, «бо автівки забруднюють атмосферу». А було чотири вєліка. На двох) Друга річ, про яку Маріанна з гордістю розповіла. Що вони зовсім ніколи не ходять в ресторани. Це марнотратство. «Коли вже ну дуууже хочеться піци, — пошепки казала Маріанна, — ми дзвонимо в службу доставки, і нам її приносять додому». «Але ж ресторан це не такі вже великі витрати», — здивувалась я. «Нам не приносить радості цей процес ходіння в ресторани». «А що приносить?» «Мій чоловік обожнює робити своїми руками олію з вирощених на наших плантаціях оливках».
Чи можна це зрозуміти?
А Якщо б/у річ може принести більше радості ніж нова? Таке можливо? Чи це одразу підпадає під осуд: «Ти спеціально так говориш, бо не маєш за що купити нові речі»?
Моя близька подруга Ксеня — художниця, живе і працює в Кракові. У наших доньок — різниця — 1 рік. Речі, з яких виростає моя, я пакую, і передаю бусом в Польщу. Можливо це безглуздо — бо речі в Польщі дешевші за українські. Але це щось дуже особливе, як поділитись з рідною людиною шматочком улюбленого тістечка. З однієї такої дитячої сукні, моя Ксеня зробила настільну лампу. “Твоя сукня повертається до тебе, — каже, — в новому амплуа”. Так речі стали гастролерами по маршруту Україна-Польща-Україна, перетворившись на арт-об’єкти.
Не думаю, що групи продажів в ФБ — на 100 відсотків відображають фінансову стабільність українців, однак до 2019 вони “здулись”. Натомість прийшло безкорисливе дарування. Зі сторони, це іноді кумедно (один чоловік знайшов в своєму гаражі припавший пилюкою синій фалоімітатор, і розмістив в групі оголошення «Подарую джойстік»).
А іноді подарунки справді зворушливі. Хтось вирішив подарувати сережки радянських часів, і раптом відгукнулася жінка, якій такі самі сережки купував нині покійний чоловік. І для неї цей подарунок — пам’ять про рідну людину.
Керуючись абсолютним бажанням принести радість незнайомій людині, я залізла в шафу, і пороздавала свої сукні і блузи, які точно не збиралась більше носити. Від кожної подарованої речі незнайомій людині я відчувала себе просто щасливою. Причому викид ендорфінів в цей момент такий, ніби ти отримуєш тринадцяту зарплату)))
Я точно не знаю, як працює Всесвіт.
Але так мені «прилетіли» дитячі обручі, чешки, м’яч, скакалка, булави, і розкішний купальник для занять гімнастикою. Дівчині, яка це дарувала, я пообіцяла, що коли моя донька виросте, ми усе це подаруємо іншій дитині. Тобто, продовжимо життя і речам, і ланцюгу добрих справ.
Коли моя малеча притарабанила котика з вулиці — пишу в групу, може в когось є непотрібна хатинка? Так, пишуть, є. А до хатинки на додачу — переноска, пляшечка, іграшки, і книжки про догляд за котом. Ну просто соціалізм у дії.
За півроку дарувань-отримувань я, як споживач, перестала існувати для маркетингового ринку. Крім того, і викидів від мене менше)) Перед новим роком дитині дали в новорічній виставі роль сніжинки. Сукня є, корони — ні. Ціна питання 100 грн. Перша думка: “Ну виступить дитина, а нащо мені вдома ще один непотріб у вигляді чергової корони?” Пишу в групу, позичаю в незнайомої мами корону, віддячую їй цукерками.
В групі де всі один одному дарують, і навіть сплачують доставку новою поштою,
я хочу думати, що все наше суспільство — отаке: безкорисливе і турботливе за ближнього.
Переконалась на власному досвіді, що саме такі вчинки дають найсильніші відчуття і враження. А вдячність здатна змінити життя.
Один американський пенсіонер склав список з півсотні людей, які повпливали на його життя, і кому він хотів би віддячити. І відправився в «подорож вдячності», за рік особисто відвідавши кожного. Його зізнання люди сприймали схвильовано, адже навіть не підозрювали, яку роль відіграли в житті цього чоловіка.
«Я завжди думав, що «зробив себе сам». Але правда виявилась в тому, що без існування цих людей моє життя було би зовсім іншим. Я став таким завдяки тим, хто зустрівся в моєму житті. Ми всі — сумарний вплив людей на нас у цьому житті. Не забувайте їм про це нагадувати», — сказав пенсіонер, і навіть написав про це книгу.
Love is all around, це я знаю точно. І за б/у річчю є любов. Не менша, ніж та, про яку складають сторітеллінги товарні бренди.
Ірина Шлепніна спеціально для сайту
